Подаємо тези з виступу Романа Кечура, який відбувся під час публічної дискусії, організованої медіахабом “Твоє місто” 18 травня.
Повернімося в історію, перегорнімо сторінки: чи ми колись бачили життя без стресу? Раніше в людей ніхто не питав, переживають вони чи ні. Тепер з'явився стрес, тому що з'явилася психіка, тому що з'явилися люди як особистості. Я сказав би, що це радше позитивна новина, не негативна, це означає, що ми інакше дивимося одне на одного і на місце людини в цьому світі, який будуємо. Тепер про загальний рецепт. Мовиться про стійкість, тобто про таке модне слово, як “резильєнтність”. Що таке стійкість, резильєнтність? Це здатність пружинити, бути пружним, піддаватися натиску зовнішнього впливу і вертатися назад. Тривалий час у загальній психології була така ідея, що з одного боку є посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), про який уже всі чули, а з другого боку – ось ця стійкість.
Тому що є велика кількість людей із ПТСР, у яких багато симптомів: тривога, депресія, розлади сну, багато всього, і вони є стійкими. Рецепт простий і полягає в тому, щоб мати уявлення про майбутнє. Бо якщо ми озираємося назад, переживаємо, повертаємося до травми і не маємо перспективи майбутнього, то нічого не спрацює. Тоді будь-яка проблема, яку ми тут озвучували, будь-які цифри нас убиватимуть. Ми думаємо: «Боже, вугілля, нафти нема, а ще ці емігранти…» І тоді кожна проблема нас просто вбиває. Чому? Тому що ми постійно озираємося назад, а треба будувати перспективу, йти вперед. Легко казати, а як збудувати? Тут нам допоможуть віра і надія.
Якщо в нас немає надії, то в нас немає майбутнього.
А що таке надія? А надія – це не те, що ми кажемо одне одному, що все буде добре, бо незрозуміло, як буде. Але ми сподіваємося, віримо. У цьому правда. І коли я кажу вам, що все буде добре, це означає, що я вам брешу. Я думаю, що ви малі діти, а я дорослий і виголошую вам зверху якісь проповіді. Я цього не вмію, моя справа говорити правду, як її розумію я. Згадати хоча б Вацлава Гавела, який казав, що надія полягає не в тому, що все буде добре, надія полягає в тому, що щось має сенс. Те, що ми робимо, має сенс.
Розумієте, мені здається, що коли ми розглядаємо будь-яку проблему, як-от проблему міграції, економічного зростання чи якісь інші проблеми, то неможливо будь-що вирішити, якщо нема розуміння, навіщо ти все це робиш. Я приїжджаю в Німеччину, дивлюся: у них такі автобани, так багато дорогих машин, але… бачу знервованих людей, які ненавидять життя, з ранку до ночі працюють. Приїжджаю в Португалію, де гірші дороги, але гарно світить сонце, усміхнені люди. Я запитую себе, який ВВП нам потрібен, маємо всіх перемогти у ВВП чи не всіх? Якби я займався бізнесом, то говорив би про ВВП, але я досліджую людину.
Читайте також: Я проти “війни” з українцями, які вимушено виїхали
Мені здається, що треба орієнтуватися на те, як тут житимуть люди, як ми з вами тут житимемо, як наші діти тут житимуть, бідні люди, ті, що постраждали від війни, ветерани, ті, що прийдуть із війни, ті, що багато втратили, їхні родичі.
Я хотів би наголосити, що перші 30 років ми будували суспільство конкуренції, змагалися, хто кращий, хто більший, хто має глибшу шахту, більше нафти, більший будинок, краще освічених дітей, гарніші вишиванки. Якщо ми продовжуватимемо цю лінію, то опинимося в тупику, тому що не можна конкурувати з людьми, які втратили все. Є ті, що втратили роботу, батьківщину, здоров'я рідних, близьких. Розумієте, дитина, яка вчиться у школі онлайн, бо на неї падають бомби, буде гірше вчитися, а відтак відставатиме в конкуренції. Якщо підемо шляхом конкуренції, то програємо. Ми збудуємо розщеплене суспільство, яке конкуруватиме, зіштовхуватиме людей. Франція пережила п'ять революцій, і що два-три роки там палять автомобілі. В нас може бути й така динаміка.
Нам треба будувати суспільство солідарності.
Нам треба зробити так, щоб ті, котрі заробляють (місто ж заробляє, у нас же з'явився релокаційний бізнес), поділилися з тими, котрі втратили. І якщо ми, окрім інновацій та розвитку в економіці, будемо це робити, то зможемо побудувати солідарне суспільство, здатне долати різні складнощі.
Розумієте, якщо ця війна має сенс, якщо ця боротьба має сенс, тоді ми все це подолаємо. А якщо це не має сенсу, то нема й цього «тумблера». Це вигорання, ця втома починаються через те, що люди просто не вірять у те, що роблять. Якщо люди вірять у те, що роблять, вони це все подолають.
