Христина Комісар-Цар – ветеранка російсько-української війни, капітанка медичної служби в запасі. Мобілізована в 2014–2015 роках. На фронті була ординаторкою медичного відділення, в цивільному житті – лікарка-сексологиня в Другому медичному об'єднанні міста Львова.

У розмові з Tvoemisto.tv вона поділилася думками та спостереженнями, як змінилися стосунки в парах через війну та розлуку; що важливо ветеранам після повернення з фронту; чому партнерам не варто просто сидіти й чекати, коли все закінчиться; навіщо розповідати про те, як ти допомагаєш армії, та хто відповідальний за здоров'я і задоволення кожного. 

Пані Христино, як ви потрапили на фронт?

Я була мобілізована в 2014–2015 роках. Мені зателефонували з військкомату і запитали, чи готова я служити, бо шукають лікарів у госпіталь, який виїжджає на схід. Я відповіла, що готова, на що почула здивування. Я була лікаркою-урологинею на посаді ординаторки медичного відділення. Ми робили все необхідне. Я асистувала лікарям, а були там фахівці різних напрямів, часто доводилося виконувати роботу санітарки, треба було доглядати пацієнтів, годувати їх. Через рік і місяць мене демобілізували, тепер я лікарка у званні капітана медичної служби в запасі. У перші дні повномасштабного вторгнення львівський госпіталь виїхав у Красноармійськ, теперішній Покровськ, і ми мали з'явитися також. Я була вже на третій день у військкоматі, пройшла медогляд, але мені сказали зачекати. Я подумала: навіщо лізтиму поперед батька в пекло, як чекати, то чекати, треба мерщій зробити всі домашні справи, бо якщо заберуть, то надовго. Наразі займаюся волонтерством. 

Що змінилось у вашій роботі, коли війна зачепила кожного українця?

У сексології й урології все почало змінюватися дуже давно. Мовиться про інфекційні захворювання, з'явився і такий напрям, як сексоголізм – залежність, неконтрольоване прагнення отримати сексуальне задоволення.  І тут на перше місце виходить залежність від порносайтів. Є алкоголізм, наркоманія, ігроманія, тож є і сексоголізм. 

Зауважу, що чоловіки почали частіше приходити на профілактичне обстеження. Змінився доступ до інформації. Прочитали в інтернеті, знайшли контакти і прийшли. В сексології є дуже багато моментів, які потрібно спершу пояснити, а відтак лікувати. 

 

Війна розлучила чимало українських пар: хтось емігрував, хтось пішов воювати. Чи можуть подружжя підготуватися до тривалої розлуки?

Українці все можуть. Ми адаптуємося до будь-чого. Передусім треба зрозуміти, що настало XXI століття і ми не можемо жити так, як жили у XX столітті. Пари розпадаються, бо, крім побутових розмов і сексуальних стосунків, між ними не залишається емоційної близькості, спілкування. І ті жінки, які зостаються з дітьми за кордоном, можливо, знайшли когось, хто їх підтримує. Хоча, на мою думку, певна частина жінок все-таки повернеться. Є й проблема з чоловіками, як повертаються з війни. Назву її «проблема так званого героя». Коли він був там, його називали героєм, поважали. Тут йому важко адаптуватися до нових умов. Нам давали статистику, що після різних воєн, зокрема афганської, було таке, що до п'яти років велика кількість людей, які поверталися, помирали. У нас теж так може бути. Хтось може спитися, не адаптуватися. Хоча я думаю, що в Україні буде більше реабілітаційних можливостей, більше допомоги психологів, різної терапії, якої не було раніше. 

Герою дуже важко повернутися й піти на реабілітацію. Часто доводиться чути: «Що ви з мене робите хворого? Я не хворий». Було б добре, щоб усі проходили тестування, а відтак – реабілітаційні програми, бо військові можуть некритично себе сприймати. Тут усе теж змінилося: коли він ішов, були одні стосунки в сім'ї, а тепер інші. Партнерка теж має ходити на комунікативні курси чи реабілітацію, тому що жінка мусить прийняти його таким, яким він прийде, а прийде він агресивним і втомленим.

Ще є дуже важлива тема, що відбувається там, на війні. Там, де страшно, створюються певні сімейні підтримувальні стосунки. Дружба між побратимами, посестрами дуже сильна. Ми там теж їли ледь не з однієї тарілки, допомагали одне одному. І не потрібно жінкам або чоловікам, коли їхня половинка повертається, допитуватися, що там було. Людина там все робила, щоб вижити. 

Але чи може бути так, що цей емоційний зв'язок із побратимами може бути сильніший, аніж із партнером чи партнеркою?

Він не буде сильніший,  бо він інший. Так, йому буде дуже тяжко переключитися – на це потрібен час, натомість чоловіки часто приходять і одразу йдуть на роботу. А мали б пройти реабілітацію, раз на пів року проходити тести. Бували випадки, що посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) проявлявся й через декілька років. Були випадки, коли людина наклала на себе руки через кілька років.

За даними МОЗ у 2023 році в Україні діагностовано 23 тисячі пацієнтів із ПТСР, але військових не відокремлюють. Можна припустити, що це не остаточні дані. ПТСР також впливає на статеву дисфункцію. Що з цим можна зробити?

Так, я зауважила таку тенденцію і хочу, щоби військові та їхні партнери не лякались. Організм все дуже добре розуміє, і в людей усе так запрограмовано, щоб вони вижили. Коли немає партнера або ж ситуації для співжиття з партнером, організм приглушує цю функцію.

Часто до мене звертаються пацієнти, які кажуть: «У мене знизилася ерекція, зникло бажання». Дуже часто це проявляється на фоні депресій, стресів, а ми перебуваємо в гострому стресі вже майже два з половиною роки. Організм приглушує те, що на цей момент людині не потрібне. Наша увага скерована тепер на те, щоб вижити, щоб зберегти своє потомство, щоб підтримати старших батьків. Це нормально, що зараз може бути не такий потяг, не таке задоволення, як до війни. В нас є лікарі, ліки, програми – усе є для того, щоб пацієнт прийшов і розв'язав свою проблему. Є великий відсоток пацієнтів, які після спілкування з лікарем розуміють, що хибно сприймали свою ситуацію. Їм може стати легше під час прийому. Перше, що вони чують, що з ними все гаразд. Друге – вони розуміють, як ми їхню проблему будемо вирішувати. У людини з'являється надія на життя, адже є різні методи обстеження, різні засоби. Головне, щоб вона прийшла й комунікувала з лікарями. 

Однак тепер багатьом доведеться піти на війну. Чи є якась підказка, як зберегти емоційний зв'язок, про який ви говорили? 

Я теж це пережила. На мою думку, неможливо зберегти емоційний зв'язок, тому що ти фізично віддаляєшся. Пам'ятаю, як була в госпіталі у Покровську й періодично телефонувала дітям. Якось зловила себе на тому, що не хочу дзвонити. Мені було страшно це усвідомлювати, але я зрозуміла, що не можу розриватися: я або тут, у госпіталі, або там. Пам'ятаю, як мені було важко розмовляти з батьками. Треба було скоригувати певні моменти у вихованні дітей. Я кажу мамі: «Слухай, я нічого не контролюю, як приїду, будемо щось змінювати». 

Це нормально, що потрібно підтримувати зв'язок, але те, що він буде розриватися, також нормально.

Я так само побачила, що відбувається, коли чоловік загинув, а жінка переходить у страждання. Вона вже пережила розрив і втрату… Це дуже важко. Є жінки, які не відпускають своє горе, стають токсичними, створюють удома пекло для дітей, своїх батьків. Неможливо жити минулим, життя триває. Втрата болітиме, але треба набратися сили, прийти до лікаря, щоби поставити крапку і жити сьогоднішнім днем, а не спогадами. Це не значить, що ми забуваємо свою близьку людину. В християн є певні дні, коли треба згадувати померлих, але не треба жити з почуттям провини, бо можна стати такою людиною, яку всі зненавидять у сім'ї.

Як змінюються стосунки, коли, наприклад, чоловік ховається від війни? Одних чоловіків суспільство героїзує, других сприймають по-іншому. Жінка бачить свого партнера, який не має відваги піти на війну, і в неї може початися листування з колишніми однокласниками, колегами, які зараз на війні, тобто емоційний зв'язок виникає з кимось іншим.

До речі, це теж дуже цікава тема. Коли нас готували в 2014 році, то озвучували чимало статистичних даних щодо різних воїнів. Велика кількість чоловіків, які не пішли на фронт, також матимуть серйозні проблеми, тому що не реалізували себе. Їхня совість так їх мордуватиме, що вони теж матимуть певні психологічні, а з часом, можливо, й психіатричні відхилення. Коли я демобілізувалася, то чула від багатьох друзів виправдання, чому вони не пішли. Це їх мордує. 

Однак треба прийняти те, що не всі можуть піти на фронт. Є такий тип психіки чоловіка, який не здатний це зробити, а є такі жінки, які здатні. Багато чоловіків реалізуються через волонтерство, донати. Важливо знайти свою нішу. Іще на цю тему можна поговорити з психологом, бо іноді чоловікові може здатися, що він мало робить попри те, що багато допомагає.

За даними Асоціації військових реабілітологів на сексуальну дисфункцію впливають депресивні стани. 

Зверніть увагу, що люди в депресії не тільки тому, що у нас війна. В Європі немає війни, але там багато депресивних людей. Якщо XX століття було століттям серцево-судинних захворювань, то XXI століття – це психіатричні захворювання. Люди закриваються і дуже багато речей надумують. Важливо звернутися до лікаря – психолога або психіатра, який призначить лікування. Також важливо знайти товариство таких самих, як ти. Наприклад, є анонімні алкоголіки, а є анонімні сексоголіки, які збираються в групи. І коли ти серед людей, у яких схожа проблема, то ти, по-перше, почуваєшся своїм серед своїх, по-друге, чуєш від інших, що на тебе чекає. 

Якщо не підеш, не полікуєшся, то не одужаєш. І це стосується військових також, бо кожен ветеран думає, що вийде з цієї проблеми, як барон Мюнхгаузен: сам себе витягне з болота. Але таке буває тільки в казках. Після фронту має бути відпочинок і реабілітація. А в нас чоловіки можуть прийти з фронту і наступного дня вже вийти на роботу, бо весь час хочуть демонструвати свій героїзм.

На розвиток депресії впливає й те, що ми погано спимо, бо над нами літають ракети, але й іще до війни люди багато часу зависали в інтернеті в нічні години. Наші медики часто призначають ліки, а я, натомість, запитую, чи сказав вам лікар, що, окрім медикаментів, потрібно дотримуватися режиму дня. Ні, лікарі на цьому не наголошують. А це дуже важливо – дотримуватися режиму: бажано засинати до 22-ї години, а прокидатися між п’ятою та сьомою. Ми залежні від добових ритмів.

Для нас це звучить як фантастика.

Ні, це не фантастика. Бо тоді питимете ліки, робитимете товарооборот у фармацевтичній індустрії! 

Ветеранам варто змінювати спосіб життя: має бути відпочинок, реабілітація, за потреби ліки, а ще товариства таких, як вони. Також бажано, щоби був доступ до лікарів, які також були на війні. В нас за стільки років війни їх не бракуватиме. Бо до інших вони не ходитимуть, не відкриються їм, не довіряться. 

І таке може виникати між партнерами?

Якщо дружина або чоловік там не були, то справді важко налагодити комунікацію. Тому жінкам важливо ходити на зібрання дружин військовослужбовців, дружин ветеранів.

А як зрозуміти, що пара вже дійшла до точки неповернення?

Інтимні стосунки тут, напевне, будуть одним із таких яскравих маркерів. Але вони часто припиняються, коли у пари вже є проблеми з емоційним зв'язком. Пара приходить, ми розмовляємо і з’ясовуємо, що секс уже як вишенька на торті, показує глибшу проблему.

Показує, що зникла закоханість і підтримка?

Так, зникла закоханість. І це нормально, бо не можна постійно бути на піку задоволення. Є статистика у вигляді букви V, коли люди живуть певний період, потім на п'ятому-сьомому році життя стосунки йдуть на спад, настає розлучення або ж починається окреме проживання, відтак стосунки можуть відновитися, і далі знову буде все гаразд. 

У пар переважно на п'ятому-сьомому році життя починаються певні проблеми. Але це теж нормально, фізіологічно. Є певні речі, які треба робити, щоб запобігти цим процесам.

Які саме?

Чомусь багато хто думає, що у всіх все має бути однаково, а в сексопатології є так званий індивідуальний сексуальний сценарій. Нема такого, що всі пари мають спати два-три рази на тиждень, що розмір статевого члена впливає на задоволення, що дівчинка у 17–18 років має відчувати оргазм. Кожна пара особлива, проживає свій сценарій. Із кожною парою треба комунікувати, щоб розуміти, як дівчинку виховували, які були умови для розвитку, чи було зґвалтування, розбещення. Такого, на жаль, чимало. У пару кожен стає зі своїм багажем, і не завжди це прокомуніковане. Лікар дуже часто стає арбітром, який мусить допомогти, показати, де добрі сторони, з чим можна боротися, що можна змінити, а що прийняти. Часто є так, що люди не дуже хочуть говорити на цю тему.

Тому що в нас немає сексуального виховання?

Тепер наші діти мають безконтрольний доступ до інформації. Якщо колись вони не знали, як відбуваються перші статеві контакти, то тепер дізнаються про це дуже рано. На одній конференції в Європі мовилося про те, щоб діти не мали доступу до такої інформації, тому що значно поширилася дитяча порнографія. Все перевертається з ніг на голову, дитина це дивиться і сприймає за норму агресію в інтимних стосунках, думає, що так має бути. І лікар дуже часто мусить розвінчувати міф, звертати увагу, з ким працює, якщо людина тривожна, то спілкуватися з нею відповідно, якщо ж усе розуміє, все виконує, в неї стабільна психіка, то зовсім по-іншому. Якщо приходять партнери, то лікар теж бачить, що між ними відбувається. 

Ви запитали, що можна зробити профілактично. Треба, по-перше, вивчити свою сферу. Наприклад, жінка теж має знати свою сексологію, розуміти, що вона любить. Якщо вона зростала в родині, де мама постійно казала, що секс – це погано, і в неї тривожний тип мислення, бо їй це втовкмачили, то вона може боятися, переживати і прийти у такому  стані, ніби її ведуть на шибеницю. Повторюю, дуже важливо зрозуміти себе й не перекладати свої бажання та проблеми на когось іншого – ніхто їх не вирішить. 

По-друге, є такий момент, як спілкування. Можу сказати, що з'явилися нові правила спілкування між партнерами. Усі ми тепер говоримо про особистий простір. 

Тобто має бути дистанція, щоб не перенасичуватися?

Так, я навіть даю певні схеми спілкування, певні кроки, що потрібно зробити. Коли ти бачиш, що людина апріорі робить хибний крок, то маєш дистанціюватися. Ми не мусимо чекати. Наприклад, кажемо, що спати в різних ліжках теж корисно. Інколи пари, які таке чують, дуже дивуються, бо на вінчанні їм казали, що будете разом до смерті, але це було у XX столітті, а ми живемо у XXI, у нас зовсім інші закони. Ми можемо побути разом, але мусимо мати власний простір. Жінка має подивитися, якою прокидається вранці: якщо розбитою, немічною, то їй увесь день важко. Бо, наприклад, вона любить спати, закутавшись у ковдру, а чоловік розкривається або, наприклад, дивиться телевізор. Це не дає їй висиплятися, починаються різні проблеми. Це звучить як щось незначне, але насправді воно важливе й дуже індивідуальне.

Також нормально, коли жінка має своє товариство, особливо жіноче. Бо українські жінки присвячують себе родині, забуваючи про себе. А треба, якщо виникли проблеми в стосунках, спілкуватися з лікарями, зокрема психотерапевтами, працювати над собою, щоби себе саму зробити такою класною, щоб у твоєму товаристві тобі було чудово, щоб ти була життєрадісна, усміхнена, нетоксична, а не намагатися змінити іншу людину. Працюйте зі собою, і партнер матиме до вас потяг! Це стосується і чоловіків, і жінок, хоча чоловіки часто не погоджуються йти до психолога. 

Під час розмови з ветераном Андрієм Жолобом, окрім іншого, ми говорили про те, що часом воїни знімають стрес, ідучи до платних жінок. Це ті моменти, які варто обговорювати в парі? Може, краще промовчати? 

Треба дивитися, хто твій партнер, наскільки він тебе розуміє, наскільки у вас до війни були тісні стосунки, наскільки ви вмієте щиро й відверто спілкуватися. Бо є такі моменти, коли не потрібно говорити. Чи можна пояснити трирічній дитині теорему Піфагора? Все, що я можу рекомендувати, це зростати в стосунках через постійні розмови, а не розбірки.

Фото: 24 канал

Чи радите ви парам обрати певний день тижня для інтимних стосунків?

Тут усе індивідуально. Жінка залежить від менструального циклу, засобів контрацепції. Але як один із методів можу це рекомендувати. Це вже добре, що вони прийшли і воліють говорити про це. Буває так, що якщо один із партнерів образив другого, то інтимних стосунків, особливо в жінок, може й не бути. Бо образа настільки глибока, що не може бути мови про інтимні стосунки. А чоловік навіть не підозрює, що випадково образив жінку. В нього прелюдія з жінкою триває 10–15 хвилин, а в жінки, якщо секс увечері, вона має початися ще вранці. Для неї важливо, коли він їй подзвонив, що сказав, чи відправив смайлик, чи звернув на щось увагу. Чоловік уже дає зрозуміти, що готує її до вечора. У час війни це звучить дивно, але війна закінчиться і життя триватиме.

Чи повинні люди, які на відстані, говорити на інтимні теми?

Так, бо часто буває так, що вони говорять лише про побут і дітей. Це не комунікація чоловіка з жінкою як самки з самцем. Має бути так, щоби самець завойовував самку, ролі мають зберігатися. Вона мусить створювати йому умови, щоб він її вічно завойовував. Для цього і є, власне, ті розмови. Тоді чоловік ще раз закохується в свою жінку. У нього по-іншому починають працювати гормони. Він дивиться на неї зацікавлено, отримуючи задоволення. Між парою не може бути тільки логічна розмова. Але, на жаль, у тривалих стосунках 99% комунікацій саме такими є. Знову ж таки, якщо ми говоримо про війну, то жінка зайнята побутом, дітьми, можливо, допомагає старшим батькам. Вона вже у хронічному стресі. А він на війні, герой. Жінка не знає, коли він повернеться… І це все-таки наше майбутнє. Нам страшно, що війна затягнеться надовго, але ми повинні знати, що це все тимчасове, що ми живемо в кульмінаційний історичний момент, який рано чи пізно закінчиться. Якщо наші батьки чекали на незалежність, то ми цю незалежність виборюємо. Війна завершиться, просто зараз такий період, який треба витримати. Тому це нормально – випити кави з колежанкою, займатися спортом. Так, треба волонтерити, пам'ятати, що в нас війна. Але життя в тилу має тривати. Бо люди, які зараз в тилу, потім мусять прийняти хворих воїнів, допомогти їм. А якщо ми в тилу будемо хворі й незадоволені, то не зможемо цього робити. 

На мою думку, ми будемо, як в Ізраїлі, жити та воювати. З часу здобуття незалежності кожен мав піти служити, і жінки також. Кожен має свою професію, але також кожен через певний період має проходити військовий вишкіл, здобути військову професію. 

Порадила б жінкам і чоловікам пройти всі можливі тактичні курси, щоб розуміти, що твій партнер там робить. Це краще, аніж закриватися й чекати, коли закінчиться війна. Найгірше – це читати новини й нічого не робити. І не просто чекати, коли партнера відпустять на два дні з війська, бо так теж важко переключитися та виходити з зони комфорту. Навіть коли людина там страждає, то вона вже до цього звикла, це її зона комфорту. Тому, будь ласка, не просто чекайте на ветеранів, а беріться за якісь програми, волонтерство! Воно має лікувальний ефект, бо коли ти щось робиш задля великої ідеї, то маєш повагу до себе. Нам треба жити, працювати, відпочивати, донатити. І це впливатиме на наше сексуальне життя також, на сприйняття і задоволення собою. А те, що ми всі разом донатимо, підтримуємо армію, дає сильну енергетику, яка теж потрібна нашій армії. Нам важливо, щоб не справдилося твердження «якщо не будемо годувати свою армію – годуватимемо чужу». За роки незалежності ми не розбудовували свою армію, тепер це треба негайно змінювати.

Чи не здається вам, що в суспільстві відчувається спад цієї енергії?

Це нормально. Енергія суспільства теж не може бути весь час на піку. Але я вважаю, що буде велика кількість людей, задоволених собою, бо вони допомагали армії. У мене є пацієнти, які допомагають, але не говорять про це. Я питаю чому, а вони відповідають, що не хочуть хвалитися. Однак я вважаю, що варто демонструвати свою громадянську позицію, подавати приклад іншим. Вони подивляться і ще більше донатитимуть. І ви будете собою задоволені, поважатимете себе. А якщо ви себе поважатимете, вас поважатимуть інші, ви надихатимете їх.

А як бути з ветеранами, які повертаються з фронту, де вони почувалися героями, а тепер потрапили в іншу реальність?

Знаєте, є така річ, як гордість. Я мушу про це сказати, тому що вона є. Іноді ветеран настільки гордиться тим, що він герой, що стає токсичним. Так, ти герой, але вдома ти маєш, наприклад, помити за собою посуд. І коли через це починаються конфлікти, це знову ж таки вимагає роботи над собою, роботи з психологом. Ветеран може очікувати постійного захоплення, в ньому може прокинутися гордість, навіть хамуватість.

Але суспільству іноді теж легше сказати йому, що він герой, аніж навчитися комунікувати чи дбати про умови.

Це палиця з двома кінцями: простіше сказати «герой, молодець» і все, треба вчитися комунікувати.

Софія Вітовська

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

____________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.