Впіймати момент гри. Як тренерка «Галичанки» поєднує спорт і фотографію
Два роки тому Анжела Савченко стала другою тренеркою «Галичанки», найтитулованішої команди з жіночого гандболу Західної України. «Галичанка» три роки поспіль перемагає в чемпіонаті України, є бронзовим призером Балтійської ліги, дворазовим володарем Кубка України та володарем Суперкубка України. Унікальна команда й тим, що Анжела з першою тренеркою Тетяною Штефан є єдиним жіночим тандемом в українській суперлізі.
Анжелі Савченко тридцять років, вона народилась у Запоріжжі, а з вісімнадцяти років грала у «Галичанці». Крім гандболу, вона має другу професію та любов – фотографію. І про те, і про те вона розповіла Tvoemisto.tv.
Спортом мене зацікавив батько. Перегляд телетрансляцій матчів із емоційними коментарями та вболіванням за улюблені команди був нашим обов’язковим домашнім ритуалом.
Змалку мене вабила атлетика: біг, стрибки, естафети. Та найкомфортніше я почувалась у командних видах спорту, де ти на полі не сама, де відчувається підтримка інших гравців. Чекала, коли ж до нашої школи прийде тренер і запросить мене до спортивної секції. Байдуже, якої саме, аби лише займатися спортом.
У п’ятому класі мене покликали на волейбол, а невдовзі з’явилася можливість спробувати себе в гандболі. Щоправда, тренерка добирала високих дівчат, а я тоді такою не була (зараз мій зріст 180 сантиметрів), і мене не взяли. Проте взяли мою подругу, і я за компанію з нею пішла на тренування.
Тоді я зрозуміла, що гандбол – це абсолютно моя гра, якою я хочу займатися професійно.
Я дивилася гандбольні матчі, і якщо збірна України грала, наприклад, із Кореєю на виїзді, ставила будильник на першу ночі, аби не пропустити гру. Потім був спеціалізований спортивний клас у Запоріжжі, перемога на дитячому чемпіонаті «Стрімкий м’яч». Я почала грати за команду «Мотор-2». Коли мені було вісімнадцять, мене помітив президент «Галичанки» й запросив до Львова. Я погодилась за умови, що не лише гратиму в команді, а й здобуватиму освіту. Маю тепер дві: у Запоріжжі навчалась на спеціальності «олімпійський та професійний спорт», а у Львові – на географічному факультеті університету імені Франка.
У складі «Галичанки» я здобула срібло чемпіонату України та звання майстра спорту. 2009 року виступала за команду казахського міста Кизилорда. Я була там лише півсезону, проте більшість ігор відбувались саме тоді, і я стала чемпіонкою Казахстану. Наступного року грала в ужгородських «Карпатах», а по завершенні сезону повернулась до Львова й пішла в декрет. Народився син Дмитро. Я проводила багато часу вдома, й поєднувати материнство та гандбол було важко. Натомість, згадала про своє давнє захоплення фотографією. Чоловік подарував мені цифрову камеру.
Я записалась на курси фотографії, навчалась основам студійної зйомки, цікавилась цифровою обробкою знімків. Моїми моделями були син і сестра. Потім я наважилась знімати друзів і знайомих, а згодом з’явилися перші замовлення.
Мені подобається фотографувати діточок, спостерігати за їхніми емоціями та передавати за допомогою камери тепло стосунків між дітьми й батьками.
Мене затягнула фотографія, і до спорту вертатися я не планувала. Проте далі спілкувалась із дівчатами з «Галичанки», ходила на їхні матчі та дивилася гандбол по телевізору. Їздила з командою на змагання вже не як гравець, а як фотографиня. Знімала дівчат, організовувала їм тематичні фотосесії у вишиванках, вечірніх сукнях тощо. Хотілося підкреслити за допомогою світлин гарні фігури наших гандболісток – підтягнуті й водночас дуже жіночні.
Я фотографувала дівчат, коли в 2015 і 2016 роках вони стали чемпіонками. Щиро за них уболівала і тішилася перемогам, бо за часів, коли я грала, «Галичанка» здобувала тільки срібло.
2015 року я почала тренувати десяти-дванадцятирічних дітей. Головна тренерка «Галичанки» Тетяна Штефан допомогла мені набрати групу, я знайшла зал для тренувань. Це був зал у гімназії, де діти цікавились навчанням більше, ніж спортом.
До мене на тренування приходили учениці різних шкіл. Я намагалась зацікавити їх гандболом, розповісти головні принципи гри, адже навіть не всі знали, що в гандбол грають не довгастим, а круглим м’ячем. Дівчата, з якими я займалась, відвідували різні гуртки, й багато з них надали перевагу художній школі, карате чи танцям. Мені було нелегко зібрати команду – з моїх вихованок лише одна дівчинка далі займається у спортивній школі.
Влітку 2016 року мені запропонували стати другою тренеркою «Галичанки». Я, звісно, погодилась.
Склад команди сильно змінився відтоді, як я там грала. Я ще встигла пограти в одній команді з дівчатами, яких зараз треную, перед виходом у декрет. Майже всі вони студентки, навчаються у вишах і знають, чого хочуть досягти в житті. У «Галичанці» немає легіонерок – усі українки, переважно зі Львова та області.
Я була в різних колективах і можу сказати, що в дівчат дружні стосунки. Багато з них знайомі з дитинства, разом навчались і жили у Львівському училищі фізкультури, перш ніж прийти до команди.
Гандбол – командний вид спорту, де важлива участь кожної. Ти можеш сама не забити, але передати влучний пас, і гол також буде твоїм та дасть перемогти всій команді. Можна бути найкращою в команді, не забивши жодного гола.
Я стала другою тренеркою команди у двадцять дев’ять років. Є стереотип, що тренер – це гравець, який за станом здоров’я чи з інших причин більше не може брати участі у змаганнях. Я й зараз часом дозволяю собі одягти форму і тренуватися з дівчатами, взявши в руки м’яч. Гандбол – моя велика любов.
Проте розумію, що принесу більше користі команді як тренерка. Мене запитували, як я можу допомагати тренувати дівчат, від яких не надто відрізняюся віком. Звичайно, я ще не маю значного тренерського досвіду, проте гандболом займаюся з десяти років, виступала у складі професійних команд, люблю дивитись та аналізувати сучасні матчі. Коли працюєш із командою, підказуєш, як краще працювати в той чи інший момент, і дівчата бачать, що команди справді слушні, виникає довіра й повага.
Важливо також знайти правильний підхід до кожного й налаштувати на гру. Не так важко дати гравцеві хорошу фізичну підготовку, як знайти йому відповідне місце в команді та допомогти використовувати отримані навики під час гри. Щоб стати тренером із досвідом, треба починати зараз, поки молода.
Я намагаюсь поєднувати роботу тренерки із захопленням фотографією. Коли ми їдемо на змагання, роблю фото й надсилаю редактору нашого сайту. Хочеться показати життя команди, розповісти більше про дівчат. Зараз у Львові сніжна зима, тож я планую сфотографувати, як дівчата бавляться у сніжки – це також командна розвага.
Катерина Москалюк,
фото авторки
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
(Не)пересічні львів'яни
- Закоханий у ліру. Історія львів’янина, який може стати голосом країни
- Непростий хлопець із Левандівки. Як Назар переборов себе та допомагає іншим
- «Спіймати Кайдаша». Львівська актриса розповіла про неординарну роль у серіалі
- ІТ-діти. Як винаходи львівських школярів підкорюють світ
- (Не)пересічні львів’яни. Як водійка трамвая стала місцевою зіркою
- Ровер власноруч. Як львів’янин майструє унікальні велосипеди
- Кожна річ унікальна. Мисткиня Катя Котлярова про цінність хендмейду
- Подолати бар'єр ікони. Як Роман Зілінко робить святих ближчими
- Львів’яни на «запорожцях». Чим живе найбільший в Україні клуб ретро-авто
- В гостях у Тягнизуба. Як працює найсильніший у світі педіатр
- 2225 кілометрів Україною. Як львів’янка подолала «Вишиваний Шлях»
- Наш хлопець на Comic-Con. Як львів’янин потрапив на головний фестиваль коміксів
- Harbuz усміхає. Засновниця дитячого журналу про щиру розмову з дитиною
- «Мрію потрапити на Оперний театр і телевежу». Львівська руферка про любов до дахів
- Уроки для вчителів. Як змінюється «іспанська» школа на Новому Львові
- Випалена краса. Фоторепортаж із львівської майстерні прикрас
- (Не)пересічні львів’яни: Правдивий козак, який не носить шароварів
- (Не)пересічні львів'яни. Балерина про життя на пуантах, травми і пенсію
- (Не)пересічні львів'яни. Як львів’янка вчить позбуватися страхів за допомогою театру
- (Не)пересічні львів’яни. Майстер історичних реконструкцій
- (Не)пересічні львів’яни: Сихівські фрірайдери
- (Не)пересічні львів’яни: спортивний хореограф
- (Не)пересічні львів'яни: арт-керівник у Львівській майстерні пряників
- (Не)пересічні львів’яни. Шахісти біля Оперного театру
- (Не)пересічні львів’яни. Акторка театру тіней
- (Не)пересічні львів’яни. Бургомістр пан Орест
- Непересічні львів’яни. Інструкторка з йоги та альфагравіті
- (Не)пересічні львів’яни. Та, що малює медіакомікси
- (Не)пересічні львів’яни. Кельнер з двадцятирічним досвідом
- (Не)пересічні львів’яни. Майстер гравюри
- (Не)пересічні львів’яни. Відтінки музики PIANO
- (Не)пересічні львів’яни. Та, хто малює сни
- (Не)пересічні львів’яни. Та, що не втомлюється допомагати
- (Не)пересічні львів’яни. Молодий дзиґармайстер найстарішої майстерні
- (Не)пересічні львів’яни. Писанкарка
- (Не)пересічні львів’яни. Пані Рузя
- (Не)пересічні львів’яни. Той, що схожий на Далі
- (Не)пересічні львів’яни. Майстер-лірник
- (Не)пересічні львів’яни. Монахиня з лічниці Шептицького
- (Не)пересічні львів’яни. Жива скульптура
- (Не)пересічні львів’яни. Помічник таємного аптекаря
- (Не)пересічні львів’яни. Хто такий брадобрей
- (Не)пересічні львів’яни. Майстриня парафіну
- (Не)пересічні львів’яни. Волонтерський кулінарний клюб
- (Не)пересічні львів'яни. Cурмачі з Ратуші