Боєць 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» Максим Максимів втратив ногу на війні – підірвався на міні під час наступу на Запоріжжі. Коли повернувся додому, на милицях пройшов пішки з центру до майстерні, яку вони з дружиною заснували дев’ять років тому. А коли отримав «залізну ногу», теж пройшов пішки понад п’ ять кілометрів. Максим належить до тих людей, котрі не будуть і не дозволять себе жаліти.

У маленькій майстерні сім'ї художників – Максима і Наталі Максимівих на полицях живуть ангели, котики, декоровані горнята, тарілки, підвіски, форми під майбутні вироби. Ветеран стоїть посередині, в одній кросівці – металева нога, тобто протез, із яким йому допомогли американські волонтери. Поряд – його дружина Наталя. Зустрілися вони на Майдані під час Помаранчевої революції. Зійшлися в поглядах і створили сім'ю. Займаються творчістю понад 20 років, виховують сина Лева, якому дев’ять років. Хлопець також має хист до малювання і створення маленьких шедеврів. На одній із полиць – динозаври. Навіть не скажеш, що їх виліпила дитина. Крім того, в майстерні є фігури із серії захисників, протезовані котики, ангели-обереги. Одне слово, артреалії війни. На стіні висять картини (більшість уже продана, переважно на благодійних заходах), які незабаром поїдуть до нових власників, у інші домівки. Серед них зображення Святої родини.

Максим родом із Дрогобича, там відвідував художню школу, гуртки. Свого першого козака виліпив із глини, коли був у третьому класі, і той козак поїхав на конкурс. У Дрогобичі була майстерня кераміки, глини було вдосталь, тож Максим ліпив абстрактні фігури. Йому подобався стиль одного з основоположників кубізму Олександра Архипенка. 

Малювати любив абстракцію. До війни Максим із Наталею створювали по 60 картин на рік, тепер для нього це радше арттерапія. 

Свого часу чоловік виклеював із риб’ячих кісток комах. Коли назбиралося два десятки, організував виставку в «Музеї ідей» під назвою «Зникаючі види». Частково ці композиції ще збереглися в коробках. Вони справді унікальні.

Читайте також: «Завтра може все змінитись і кожному доведеться хапати зброю»

Також подружжя їздило по ярмарках зі своїми виробами з гіпсу, почало вправлятися у створенні виробів із кераміки. А коли народився син, Максим і Наталя взялися за виготовлення маленьких сувенірів.

«Ми не дуже хотіли робити предмети ужиткового мистецтва. Важко пояснити, чому горнятко в маркеті коштує 70 гривень, а твоє, ручної роботи, яке проходить кілька етапів, 400–500», – дивується майстер.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, подружжя прокинулося від сирен, Максим лише вдосвіта закінчив працю в майстерні. Наталя із сином одразу поїхали до сестри в Самбір, а чоловік залишився з кішкою. 

«Я колись проходив строкову службу, і мене тоді відправили в армію на «перевиховання». Це було, відверто кажучи, марнування часу. Тепер армія зовсім інша – можна всього навчитися, якщо є бажання. А колись ми підмітали, вагони розвантажували», – розповідає Максим.

У серпні 2022-го  він подав заявку в 47-му окрему механізовану бригаду. Тоді у Львові якраз проводили набір. Пройшов співбесіду, і 2 вересня вже був у Києві.

«Мене мучила совість, що я пів року сиджу і нічого не роблю. Звісно, ми робили «коктейлі», думали, як прийдуть росіяни, ми їх тут спалимо. Коли створювали нові штурмові війська, планували наступ, не до кінця усвідомлювалися всі ризики. Але я не шкодую», – веде далі співрозмовник.

Читайте також: «Це Юля, а не робот!» Як у Львові працює ветеранська лінія

Підготовка була тривала. «Не було так, як навесні: базова підготовка, злагодження – і в бій. У нас були інструктори, які навчали тактики, медицини. У лютому нас відправили на навчання до Німеччини, де ми опановували «Бредлі». Вчилися штурмувати, зачищати будівлі. Але тоді зрозуміли, що зачищати не будемо – будемо наступати на Запоріжжі… Це був фактично наш перший бойовий вихід, шок, контраст. Росіяни добре підготувалися, щоб нас зустріти», – ділиться спогадами боєць.

Добу вони пересувалися, вночі пішли на зачистку і потрапили на заміновану ділянку. На очах у Максима підірвалося четверо людей. Тоді під час штурму загинув командир взводу, командира роти поранило. Товариш із групи Максима підірвався першим, упав і почав кричати. В Максима було два турнікети, і він одразу наклав йому один із них, а коли вже захотів встати, то коліном наткнувся на міну. Другий турнікет уже наклав собі… 

«Я лежав і думав, що треба відповзати. Товариша, якому наклав турнікет, відтягали першим. Я переживав, щоб за мною повернулися, бо був дуже щільний обстріл. Стріляли з усіх боків. Тому я перекинувся на живіт і повз як міг – нога дуже боліла. Добре, що не знепритомнів, бо тоді важче було б мене знайти», – згадує ветеран.

Максим підірвався на міні о 4:20, а вже о 6:00 був у шпиталі. Медики наклали йому турнікет нижче, щоб не довелося носити спеціальний корсет. О 9:00 він уже був у Запоріжжі, прокинувся в ліжку, на подушці, і вирішив зателефонувати Наталі, сказати, що живий, бо вона знала, що «почалася робота». «Сину обіцяв, що повернуся. Він питав: «Тату, ти йдеш в армію? Тебе ж там уб’ють». Я відповів: «Обов’язково повернуся». І здійснив обіцянку». В перший же день побратими воліли відправити Максима в Німеччину, але він не захотів: «Досить вже втручань у мій організм!».

Чоловік дуже швидко опинився вдома і зосередився на реабілітації. Старався повернутися до життя, максимально адаптуватися і самостійно пересуватися: «Не хотів бути тягарем для сім’ї, вирішив обійтися без допоміжних засобів та милиць. Мені пощастило потрапити в Superhumans Center».

Там його три тижні вчили користуватися протезом. Із його слів, базовий механічний протез коштує майже 200 тисяч гривень. Допоміг американський волонтерський фонд. За три тижні Максима поставити на ноги. Кожні шість – вісім годин протез варто знімати, робити невелику перерву. А ще його треба змащувати. Максим використовує для цього мастило для зброї.

Тепер сподівається на так зване електронне коліно. Ним легше користуватися, не потрібно докладати стільки зусиль. Із механічним протезом доводиться кожен крок продумувати: якщо не зафіксувати коліно, можна впасти. Майстерня подружжя розташована фактично в підвалі, і Максим тренувався ходити по сходах.

Електронний протез коштує близько двох мільйонів гривень, але він «розумний», гнучкий, забезпечує інтуїтивну ходьбу. Невдовзі Максим пройде МСЕК і надіється на допомогу держави. Адже якщо придбати вживаний протез, жоден завод не візьметься його обслуговувати.

Читайте також: Ростислав Антимис: «Зробіть рік контракту, люди бояться рабства»

Ветеран не береться коментувати мобілізацію й ситуацію на фронті, кажучи: «Люди там потрібні, я це знаю. Можливо, хтось боїться, що його кинуть у штурмовики. Боятися нема чого, ненавчених не відправляють. Якщо хочеш навчитися, навчать будь-якої професії. Треба давати відсіч, бо коли постукають нам у двері, вже буде пізно».

Наразі Максим у творчості зосередився на більш технологічній процедурі: виготовляє форми для виробів. Цей процес не потребує особливої фантазії. А також грає у гольф під час реабілітації. Коли здавав тест на ходіння, лікарі здивувалися: «Та ти бігаєш!». За спостереженнями подружжя, є люди, які більше зосереджуються на реабілітації та лікуванні, відмовляючись від протезів, а є ті, що дуже швидко стають на протези і відмовляються від шпиталю. Максим належить до других. 

Йому було важко в госпіталі через фантомні болі: «Коли я бачив людину з пораненнями, без руки і ноги, із залізяками в тілі, то мене ніби розривало… Біль реальний, як під час підриву, коли тобі розірвало ногу. Ніби тебе крокодил за ногу вкусив…» 

Таблетки в шпиталі від такого болю не допомагали, від важких препаратів він відмовлявся. В Кропивницькому просто «ганяв» цілий день на милицях, щоби втомитися і ввечері хоч трішки поспати. Взагалі це такий біль, що важко себе контролювати, пояснює чоловік. Допомогла когнітивно-поведінкова терапія і психотерапевтка, яку також порадили в Superhumans Center.

Читайте також. Андрій Жолоб: «Я б не дуже хотів, щоб це перейшло на рівень «не воював – не мужик»

Подружжя й далі робить речі на замовлення. Найчастіше керамічні. Наталя фактично всі свої картини продала ще до Максимового поранення – збирала на тепловізори, прилади нічного бачення, а тоді – на шпиталі. Свого часу художниця розпродала всю свою колекцію «Ангели України» із 24 картин із кожного регіону. Цю серію вона започаткувала в 2014-му. Так з’явилися ангели в їхній сім'ї. Майже всі вони пішли на благодійність. Із 2014 року Наталя частинку заробітку переказувала фонду «Повернися живим», почала вести мистецький гурток для дітей, а тепер організовує виїзні майстерки.

«Поки Максим був у ЗСУ, син пішов у перший клас, і я повинна була йому приділити більше часу. Лев дуже переживав, він доволі емоційний. Були моменти, що плакав, багато ситуацій моделював на свого тата. Я йому дозовано все розповідала, і про поранення Максима також. Інакше це був би для нього стрес», – каже мисткиня.

Після поранення Максим загорівся ідеєю продовжувати боротьбу: через протез піти хоча б на оператора-навідника. Але тоді протез би заіржавів або був постійно в болоті, вважає подружжя. 

Наталя і Максим усміхаються. Навколо них янголи. Максим думає, що на МСЕК йому скажуть: «Чуваче, ти здоровий, іди гуляй!», і можливо, тоді вони відкриють свою арткрамничку. 

Христина Гоголь

Фото: Володимир Барчук

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

____________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.