«Пан генерал». У пам’ять про військового медика Івана Гайду
Іван Гайда 10 років очолював Військово-медичний клінічний центр Західного регіону. У його підпорядкуванні були Львівський, Мукачівський, Рівненський, Чернівецький, Волинський і Хмельницький шпиталі, а також медики військових частин Західного регіону. Перед тим Іван Гайдв 8 років працював заступником начальника тоді ще військового госпіталю №1120.
18 червня Іван Гайда помер унаслідок коронавірусної інфекції у віці 58 років. Військові і медики, колеги Івана Гайди та управлінці, з якими він працював, називають цю втрату трагічною не лише для Центру, а й для військової медицини усієї України.
Планували пенсію разом
Іван Гайда походив із родини медиків – ще його бабуся у 20-ті роки минулого століття працювала фельдшеркою у селі Бучацького району на Тернопільщині. Там же працював і батько. У медицину пішли й Іван Гайда з молодшим братом Олегом, а потім – їхні діти. Лише старший брат Івана Гайди Ігор обрав для себе іншу професію.
Із братом Олегом, завідувачем хірургічного відділення Черкаської лікарні, Іван Гайда мав дуже міцні стосунки. «Вони відчували один одного на відстані і могли говорити про те, про що не говорили ані з дружинами, ані з дітьми», – згадує племінник Івана Гайди Ігор.
Сім'ї братів щороку на Різдво і Великдень, а також улітку приїжджали на малу батьківщину на Тернопільщину. Також їздили разом відпочивати – у Карпати або на море.
«Батько і стрийко планували пенсію разом – хотіли повернутись у рідне село. Стрийко там навіть звів будинок, будівництво тривало 26 років. Стрийко Іван завжди був мені як другий батько. Вони також були кумами – мій батько хрестив Ярослава, сина стрийка», – розповідає Ігор Гайда.
Іван Гайда любив бджолярство
Івана Гайду у важкому стані зі Львова перевезли на лікування у Київ, там підключили до апарату штучної вентиляції легень, але врятувати не змогли.
«У батька не було жодних супутніх захворювань, він був здоровий. Ніколи не мав пневмонії, не лежав у лікарні, не пив, не курив, вів здоровий спосіб життя. Діагноз – тотальне ураження легень. Це характерно для важкого перебігу Covid-19. Здорова тканина легень заміщується фіброзною, тобто сполучною, і немає стільки кисню, скільки потрібно», – говорить син Івана Гайди Ярослав, хірург 411-го військового шпиталю в Одесі.
Іван Гайда з дружиною і дітьми Ольгою та Ярославом
У день, коли помер старший брат, Олег Гайда відчув перші симптоми хвороби, але списав це на стрес – сильно переживав за брата і боявся захворювання, адже, як лікар, знав, наскільки важким воно може бути. На похорони брата Олег Гайда не поїхав – син відправив його на обстеження та аналізи. Результат першого тесту на Covid-19 був сумнівним. Позитивний результат прийшов уже тоді, коли Олегові Гайді було вкрай погано і його госпіталізували. Через кілька днів, 30 червня, 52-річного чоловіка перевели до реанімації і підключили до апарату ШВЛ. Увечері Олег Гайда помер.
«Мама також захворіла. Спочатку лікувалась удома. Коли батько помер, я їй одразу не сказав, боявся – вона була сама удома. Я обдзвонив усіх, хто міг їй сказати, і попросив не телефонувати. Навіть обманув її – сказав, що стан батька стабілізувався, щоб вона нормально переночувала», – говорить син Олега Гайди Ігор.
Про смерть батька він сказав мамі наступного дня, тоді ж зрозумів, що її стан погіршився. Швидка госпіталізувала жінку у ту ж лікарню, де напередодні помер її чоловік. Зараз, говорить Ігор Гайда, її стан середньої важкості, але стабільний.
Політ для усього села
Донька Івана Гайди Ольга теж згадує відпустки у селі Бариш, де збиралась уся родина та куди приїжджали друзі.
«Одного разу до нас в гості приїхав товариш тата, який займається мотодельтапланеризмом. Була в тата мрія пофотографувати Бариш з висоти пташиного польоту... І ось одного дня вона здійснилась, а заразом – і мрії всіх нас і ще зо пів села людей», – розповідає Ольга Гайда.
Тоді піднятись в небо мали можливість всі охочі.
«Ці відчуття словами не передати, а спогади – на все життя... Ось такий подарунок, із моря незчисленних, влаштував тато для нас всіх і ще для своїх односельчан», – пригадує донька Івана Гайди.
Вона розповідає, що тато дуже багато сил і ресурсів вкладав у розвиток села, а ще – завжди вчив шанувати своє коріння, не цурався рідної землі, за що і здобув безумовну повагу незліченної кількості людей.
«Дуже важко нам всім змиритись з цією втратою, досі не віриться, що таке сталось. Тато був надзвичайною людиною і просто неймовірним батьком і дідусем. Нам його дуже не вистачає», – говорить Ольга Гайда.
Відчуття ліктю
«Він для мене був, є і буде еталоном мужності, батьківства, справжнього офіцера, патріота своєї країни, гідного, достойного громадянина. Він був справедливою і доброю людиною. Завжди вів себе толерантно, з будь-ким – чи це генерал, чи депутат, чи селянин. Він ніколи ні з ким не поводив себе зверхньо», – каже Ярослав Гайда.
Фото із сімейного архіву Ярослава Гайди
Він додає, що усім завдячує батькові, який завжди допомагав порадою, а іноді – і матеріально, який відкрив для сина професію військового медика і був зразком в усьому.
Про надзвичайний спокій і толерантність Івана Гайди згадує і колишня керівниця департаменту охорони здоров’я Львівської ОДА Ірина Микичак. Вона розповідає, що упродовж усього часу роботи в департаменті мала тісну співпрацю з полковником Гайдою, «попри те, що військова медицина – дуже закрита».
Так, медики військового госпіталю під керівництвом Івана Гайди працювали із цивільними медиками під час Скнилівської трагедії, а потім – під час Ожидівської трагедії. Військових фахівців залучали в усіх екстремальних ситуаціях.
Іван Гайда допомагав знаходити донорів крові для «важких» породіль з атонічними кровотечами і деталі для життєвонеобхідного обладнання в дитяче онковідділення Чорнобильської лікарні, консультував і радив, умів швидко ухвалювати рішення і був доступний у будь-яку хвилину.
Іван Гайда з онучками
«А потім почалась війна», – згадує Ірина Микичак.
На Яворівському полігоні почали розгортати навчальний польовий госпіталь – це був 66-й мобільний шпиталь, заснований Іваном Гайдою у 2006 році. Польовий шпиталь мали розгорнути у Красноармійську (тепер Покровськ – ред.) на Донеччині, в зоні російської військової агресії. Ірина Микичак пригадує, що намети з резерву були страшенно старезні і «бідні, хоч і збережені».
І цивільні медики, багато з яких потім поїхали на фронт, взялись за допомогу колегам-військовим.
«Ми збирали і шкарпетки, і медикаменти, і комп’ютери, і якесь невелике обладнання. Домовлялись з виробниками, щоб допомогти облаштувати той госпіталь. Наші лікарі пішли туди працювати. Це був постійний, безперервний контакт», – говорить Ірина Микичак.
«Батько особисто цим займався, часто їздив на Схід, завжди переживав, дбав, покращував, ділився досвідом з іншими начальниками шпиталів, вони разом аналізували помилки. Ця справа ніколи не стояла на місці, завжди розвивалась, модернізувалась. Батько дуже це діло любив», – пригадує Ярослав Гайда.
Зараз 66-й мобільний шпиталь у Покровську має навіть пересувний стоматологічний кабінет із сучасним обладнанням. Групи лікарів шпиталю базуються у кількох селах на передовій, аби якомога швидше надавати допомогу пораненим військовим.
«Іван Михайлович був людиною надзвичайно досвідченою, зразком справжнього українського офіцера, військового лікаря, людиною слова, професіоналом, вправним управлінцем. У госпіталі і попередні керівники були дуже достойні, але під керівництвом Івана Михайловича наш військовий медичний центр став потужною складовою медицини Галичини», – каже Ірина Микичак.
Вона пригадує, що часто жартома називала Івана Гайду «паном генералом». Каже, відколи провели реформу і з’явились медичні війська, чекала, коли Іванові Гайді вручать погони генерала медичних військ.
Полковник організовував виїзди для керівників медзакладів Львова і області на стрільби на полігон – аби вони, особливо, якщо не служили в армії, бодай раз взяли у руки зброю і принаймні уявили, як працюють лікарі на війні. Бойову і тактичну підготовку мали проходити усі працівники мобільного шпиталю – навіть медсестри, водії і кухарі.
«Я реально розумію, наскільки це серйозна втрата не лише для області, а й для України загалом. А смерть його брата… Коли мені повідомили, мені мову відняло. Таке страшне трагічне співпадіння», – зітхає Ірина Микичак.
Івана Гайду поважали усі підлеглі, а він – поважав їх. Спілкувався без підвищення голосу, з повагою, упевнено та аргументовано.
«Це був спокій, поєднаний з металом. Він не був воякою, який вирішує все криками і непарламентськими висловами», – каже Ірина Микичак.
Вона робить паузу в розмові, а потім розповідає, що у її кабінеті в Києві зараз висить прапор України, на якому залишили записи лікарі 66-го мобільного шпиталю, яких виховав Іван Гайда.
«Авдіївка, Маріуполь, Мар’їнка, Курахове… Читаю… Шкода, що так сталось», – вона намагається стримати сльози і розмова завершується.
Спадок Івана Гайди
«Іванові Михайловичу дісталась дуже непроста ситуація із військовою медициною. Тривалий час політика держави будувалась на тому, щоб скоротити, забрати, ліквідувати військові частини та установи, зокрема медичні. Йому доводилось у важких умовах тримати баланс, щоб зберегти кадри і тримати госпіталь на належному рівні», – розповідає полковник Олександр Поронюк з інформагентства Міноборони (Львів), який вчився з Іваном Гайдою в Академії державного управління при президентові України.
За словами Ірини Микичак, у військовому медичному центрі за час роботи Івана Гайди відновили психіатричне відділення та розвинули відділення реабілітації. Провідний нейрохірург Збройних сил України полковник Іван Богдан додає, що львівський госпіталь на початку війни був єдиним в структурі Міноборони, де працювало реабілітаційне відділення. Завдяки роботі полковника Івана Гайди, додає Іван Богдан, із 2014 року у відділенні пройшли реабілітацію більше тисячі важкопоранених військових. А Олександр Поронюк зазначає, що багато з них повернулись до нормального життя – створили сім’ї, займаються науковою роботою, ведуть активну громадську діяльність, служать далі у ЗСУ.
У 2020 році, розповідає Іван Богдан, полковник Гайда взявся за реконструкцію інфекційного відділення шпиталю, та завершили цю роботу вже після його смерті. Також він налагодив роботу лабораторії, де певний час ПЛР-аналізи на коронавірус робили не лише для потреб ЗСУ, а й для міста.
«Найскладніші випробування Іванові Михайловичу дісталися у 2014 році, коли перші борти із важкопораненими почали прибувати до Львова. Наші лікарі реально творили чудеса, щоб врятувати, відновити здоров’я і максимально швидко повернути у стрій поранених хлопців», – згадує Олександр Поронюк.
Звісно, Іван Гайда займався цим не самотужки. Його син і племінник, колеги по ЗСУ і медицині говорять, що він до всього мав системний підхід і умів планувати – і день, і місяць, і рік, і далі. Полковник Іван Богдан відзначає і таку рису характеру Івана Гайди, як уміння прислухатись до хороших ідей та просувати їх до втілення.
«У нього був системний підхід, він цілеспрямовано, системно ставив завдання підлеглим і вимагав їх виконання. Також він прислухався до хороших ідей і допомагав їх впроваджувати. Багато втілених під час його керівництва ідей виникли завдяки його підходу, спрямованому на розвиток і перспективу», – говорить полковник Іван Богдан.
Так, Іван Гайда зумів налагодити співпрацю з волонтерами, меценатами, урядовими та громадськими організаціями. До допомоги військовому шпиталю у Львові долучились американці, канадійці і поляки.
«У лютому ми робили вечір подяки тим, хто допомагав госпіталю. Тоді озвучили, що у розвиток нашого центру з 2014 року вкладено понад 60 млн гривень. Це дуже суттєві кошти», – говорить Олександр Поронюк.
Уміння полковника Гайди бачити перспективу і прислухатись до ідей повернуло до нормального життя не одного військового, пораненого на війні.
Грандіозна мрія полковника Гайди
«Він був дуже доброю людиною. Усі негативні, драматичні події, люди, емоції проходили через його серце і душу, це лишало свій відбиток. Не все було просто, адже де є люди, поранені, їхні родини, часто є конфлікти. Де є люди – там завжди є драма», – каже Олександр Поронюк.
Іван Гайда з онуком
Але Іван Гайда з цим справлявся і йшов до мрії. У військово-медичному клінічному центрі Західного регіону планували збудувати другий хірургічний корпус, де б надавали нейрохірургічну та невідкладну допомогу пораненим на Сході військовим. Розробили навіть проєкт цього корпусу. Тут мав бути і вертолітний майданчик, куди би санітарні гелікоптери могли доставляти бійців просто з поля бою, аби вони чимшвидше потрапили в операційну.
«Чим швидше людина потрапляє до лікаря, тим більше шансів, що вона виживе. А які наші львівські дороги, якими везуть хлопців з аеропорту, ви знаєте. Проєкти цього корпусу досі у кабінеті Івана Михайловича. Я дуже сподіваюсь, що той, хто буде після нього, продовжить реалізацію цього проєкту», – говорить Олександр Поронюк.
Тут, говорить полковник Іван Богдан, мали облаштувати спеціалізовані нейрохірургічні операційні, хірургічне відділення для важкопоранених.
«Боротьба з невидимим ворогом принесла непоправну втрату. На жаль, покидають нас завжди найкращі. Ми зараз дуже сумуємо. Хвилює, що буде далі, як розвиватиметься наш центр. Чи розвиватиметься він у тому напрямку, що започаткував Іван Михайлович, чи в якомусь іншому», – каже полковник Іван Богдан.
Іванові Гайді було небайдуже усе, що відбувалось у Львові, в регіоні та в Україні. Люди, які його знали, говорять про полковника Гайду, як про діяча державного масштабу, смерть якого стала трагедією не лише для родини і друзів, а й для всієї військової медицини в Україні.
Олександра Бодняк
Головне зображення: Дмитро Тарадайка
Фото із сайту ЛОДА та надані Ярославом Гайдою
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» – це медіа, якому справді можна довіряти.
Якщо Вам подобається те, що ми робимо – долучайтеся до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!
Що отримають члени спільноти Tvoemisto.tv:
- ексклюзивні e-mail розсилки
- доступ на спеціальні закриті події для Спільноти
- можливість голосувати за теми матеріалів та публічних дискусій, які планує редакція
- можливість стати експертом «Твого Міста»
- ексклюзивне друковане видання з доставкою додому/в офіс (щодвамісяці)
-
у майбутньому – знижки у мережі партнерів «Твого Міста».
Підтримати Tvoemisto.tv можна за посиланням.
Вибір Твого міста
- Хочу купити квартиру у Львові. Що потрібно знати
- «Хочеться розвінчати міф про митника-хабарника». Інтерв'ю з керівником Львівської митниці
- Замість трамвая велосипедна доріжка та готель. Що обурило мешканців Винників
- «Наша перемога залежить від реформи армії», – Юрко Вовкогон
- Ганьба і упередження. Хто і чому зриває створення Національного військового меморіалу
- Що сталось, коли під час аварії у Львові загинув хлопчик. Розбір
- Діагностичні центри замість поліклінік. Що це означає для пацієнтів Львова
- Там була гідна оплата, а що тут? Що заважає ветеранам повернутися до роботи
- Чотирилапий колега. Як найбільший виробник корму заохочує брати собак на роботу
- 9 книжок, які читають герої відомих фільмів, або Що дивитись і читати
- «Можемо бути без світла п'яту частину доби», – експерт про зиму
- Як позбутися черг у львівських ТЦК. Версії працівників та відвідувачів
- Чому черешні по 200 гривень, або Яким буде сезон ягід та фруктів
- Як потрапити в будівлю, або Навіщо реконструюватимуть вокзал у Львові
- Як і хто будуватиме Україну майбутнього. Поради експертів, що варто врахувати
- «Без запису не приходьте». Як оновити дані у львівському ТЦК
- «Все маємо, але бракує місця в домі», – сім'я, де народилась 11-та дитина
- «Мусимо пристосуватися до графіків відключень світла». Інтерв’ю з директором YASNO
- «Таких операцій не роблять у Литві, Латвії, Естонії». Як львівські нейрохірурги рятують дітей
- «Я уявляю, як трава проростає крізь нього». Історія матері зниклого безвісти героя
- «Якщо підемо шляхом конкуренції, то програємо»
- «Не треба вав-ефекту». Як змінився підхід до архітектури Львова
- «На жодних інших вишивках такого немає». Історія віднайденого взору на Львівщині
- Резервувати треба лише тих, що платять податки, або Що не так із економічним бронюванням
- Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки
- «На протезі в Антарктиду!», – боєць зі Львівщини, який пережив клінічну смерть
- Чи варто терпіти біль голови. Розмова з неврологом
- «Я доглядаю могили чоловіка, брата і невідомого воїна»
- «Чому я залишаюсь у Харкові?» Розповідь волонтерки з міста, яке постійно атакують
- Чому у Львові не так, як у Відні, або Як урятувати громадський транспорт
- «Яблуко розбрату», або Що сталось у сихівській школі
- «Тут вирує своє життя». Чи потрібні старі ринки в середмісті Львова
- «Заміни, заміни старенький трамвай». Як до Львова їдуть трамваї з Європи
- Чи можуть кияни викупити Житній ринок
- Психлікарню на Кульпарківській кардинально змінять. Інтерв'ю з директором
- «Важливо знати, що в тобі є доброго». Отець про піст, Папу та дофамінове покоління
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»